Чи можна повернути співвітчизників, які поїхали шукати кращої долі до Євросоюзу? Останнім часом це питання стало дуже актуальним для України. Тим важливіше врахувати досвід, набутий країнами, які ще до нас зіткнулися зі схожими проблемами - пише Юрій Панченко.

Для початку – зазирнемо на кілька років назад. У 2015 році ЄвроПравда готувала низку матеріалів про загрози проросійського сепаратизму в ЄС. Серед іншого, завітали й до Даугавпілса – міста з найбільшою часткою російського населення у Латвії.

Одне з найбільших вражень за результатами спілкування із заступником мера: у цьому регіоні, дуже депресивному за латвійськими мірками, знайшли кошти, щоб організовувати безкоштовні літні табори для дітей діаспорян. Навіть за хронічної нестачі коштів на розвиток у місцевому бюджеті це питання тут вважають надпріоритетним.

Логіка цього кроку проста:

такі табори не дозволяють дітям остаточно відірватися від рідного середовища, а отже, залишають надію, що згодом дехто з них може повернутися на батьківщину.

За три роки ми знову згадали про ці спроби у Латвії. Чи принесла їхня політика результати? Чи з’явилися нові програми для діаспори? Як виявилося, на обидва питання відповідь ствердна.

Звісно, всі проблеми латиші не вирішили, але окремим регіонам є чим похвалитися. І не дарма йдеться про регіони, а не про країну. Донедавна держава майже не опікувалася цим питанням, залишивши його місцевій владі. Саме тому кожне з міст вирішувало самотужки, чи є в них можливості заохочувати своїх земляків повернутися додому і як саме це варто робити.

На яких умовах ви готові повернутися?

Найуспішнішим виявився Цесіс – невеличке місто майже у двох годинах їзди від Риги.

"Відвідання Цесіса – як похід у гості до латвійської бабусі", – переконує рекламний проспект, що дали кореспонденту ЄвроПравди в інформаційному пункті. Місто справді виглядає дещо провінційним: невеличкий історичний центр, напівзруйнований замок, розмірене життя.

Здавалося б, звідки тут взятися проривним ідеям?

Та у міській думі переконують: ці враження помилкові. Нині у Цесісі – один із найменших рівнів безробіття у Латвії, лише 4,7%. А крім того, є великий попит на кваліфіковану робочу силу. І це сталося не просто так.

"Ідея звернутися до земляків, які зараз мешкають у Західній Європі, виникла 2015 року під час візиту до міста спеціального посла з питань зв’язків із діаспорою Роландса Лапуті. Він серед іншого сказав, що люди, які залишили Латвію через економічні проблеми, часто зберігають образу на державу, що перешкоджає спілкуванню з ними. Але – і це важливо – негативне ставлення поширюється саме на центральну владу, а не на місцеву. Тож наступного дня на планерці ми вирішили: маємо діяти", – розповідає спеціаліст мерії з питань комунікацій Александр Абрамовс.

Першим ділом у мерії перевірили соціальні мережі, насамперед Facebook, шукаючи групи на кшталт "Латвійці в Англії" чи "Латвійці в Ірландії". А потім – створили власні групи, типу "Жителі Цесіса в Англії", та розпочали спілкування з людьми. А коли у таких групах набралося достатньо учасників, у мерії запропонували їм... поспілкуватися офлайн.

"Переважна більшість людей залишили країну під час останньої фінансової кризи у 2008-2009 роках. Вони не стежили за ситуацією вдома; багато хто вважав, що там нічого не змінилося. А тут мер міста пропонує їм зустрітися поруч із ними, в Лондоні, Дубліні тощо, та розповісти, на що перетворилося їхнє рідне місто", – розповідає Александр Абрамовс. Так, мер міста особисто декілька разів їздив зустрічатися з колишніми земляками. Адже якщо завданням є переконати, що цих людей дійсно хочуть бачити вдома – то опікуватися цим має перша особа.

"Головне – ці зустрічі не можна проводити напередодні виборів, бо люди вирішать, що їх хочуть використати", – уточнюють у Цесіській міській думі.

Протягом 2016-2017 років мер провів зустрічі із земляками у Великій Британії, Ірландії та Данії. У планах на наступний рік – аналогічні зустрічі у Німеччині та Норвегії.

Приміром, у Лондоні мерові допомогло посольство, надавши для зустрічі приміщення. Іноді місце для зустрічі орендували, а інколи – зустрічалися вдома у когось із діаспорян.

"Ще одна проблема – латвійці, які живуть у Західній Європі, працюють по 10-12 годин на добу. Їм дуже важко знайти час на зустрічі, а тим більше – знайти час, зручний для всіх. Тому ми намагалися влаштовувати ці зустрічі у дні державних свят у країнах, до яких ми їхали", – ділиться досвідом Александр Абрамовс.

Ще один секрет – не можна відразу починати розмову з пропаганди повернення. Краще розповісти про життя у місті, про зміни, а потім запитати: за яких умов люди можуть теоретично замислитися про повернення?

Житло, гранти та спецпрограми для вчителів

Як і варто було очікувати, перш за все "повертантам" потрібна робота.

Але при цьому головне – не впустити тих, хто зважився бодай подумати про повернення.

У мерії згадують, як один з британських латишів знайшов підходящу вакансію у Цесісі, але потенційному роботодавцю була потрібна особиста співбесіда. Співробітники мерії одразу поїхали до нього та влаштували скайп-зв'язок з Британією, не чекаючи, доки роботодавець узгодить деталі віртуальної співбесіди (або навпаки – вирішить "не заморочуватися").

А ще – як мерія допомогла двом землякам, які вирішили відкрити у Цесісі авторемонтну майстерню. Для них влада знайшла підходящу земельну ділянку. Чого не зробиш заради повернення людей!

Виявилося, що більшість діаспорян готові повернутися, щоб відкрити власну справу. Та як це зробити без початкового капіталу? Саме тому у Цесісі створили грантовий фонд, де за наявності гарного бізнес-плану можна отримати грант у 2 тис. євро.

Ну і, звичайно ж, лишаються побутові проблеми: житло, школи та садочки для дітей.

Із першим вирішили дуже просто: у міста є база соціального житла, яке вони готові безкоштовно на два роки надавати тим, хто останні три роки прожив за кордоном і може це довести. Єдина умова – ця пільга не може бути пролонгована.

За два роки ці люди мають знайти роботу чи влаштувати свій бізнес та переїхати до нового помешкання.

З дітьми дещо складніше. І питання не в тому, що немає місць у школах чи садочках – вони є. Біда в тім, що діти емігрантів призабули рідну мову. Тому були створені спеціальні програми – в першу чергу для вчителів, які мають максимально прискорити інтеграцію дітей.

"Все дуже просто – ми ніколи не обіцяли золотих гір. Але все, що в наших силах, ми намагаємося зробити, щоб повернути людей", – пояснює Александр Абрамовс.

Вже за перший рік програми колишні діаспоряни відкрили у місті десять підприємств. А наразі йдеться про кількасот земляків, що повернулися до Цесіса.

Досвід невеликого міста став широко відомий – участь у програмі стали брати й колишні мешканці інших латвійських міст, які захотіли переїхати до Цесіса. А одночасно цю практику стали впроваджувати й інші муніципалітети.

Експеримент на державному рівні

Від нинішнього року з’явилися також державні програми щодо повернення діаспори.

"Пілотна програма стартувала 1 березня і допрацює у вигляді експерименту до кінця року. За нею створили п’ять посад регіональних координаторів (в чотирьох регіонах Латвії та у столиці), до яких звертаються за допомогою діаспоряни, що хочуть повернутися. А ми, за можливості, намагаємося їм допомогти", – розповідає Ія Гроза, координатор рееміграції регіону Відземе.

А ще держава створила грантовий фонд для допомоги. Наразі завершився прийом заявок на фінансування проектів, за яким можна отримати грант на суму до 9 тис. євро. Щоправда, кількість переможців поки буде невеликою – кожен із регіонів може виділити лише по 36 тис. євро.

"У нашому регіоні дуже цікаві заявки, а от в інших є проблеми. Адже до участі у конкурсі допущені лише ті, хто має реєстрацію проживання за кордоном. А багато хто, працюючи поза країною, зберігають житло вдома та формально вважаються такими, що продовжують жити у Латвії", – розповідає Ія Гроза.

Менше з тим, за три роки Латвія пройшла шлях від поодиноких ідей до державної програми повернення додому колишніх співвітчизників.

А найголовніше – те, що ці ідеї мають успіх.

Люди, які десять чи більше років жили за кордоном, повертаються додому. Часто – з новим досвідом та бажанням реалізовувати його на батьківщині.

Як виявилося, переїзд до Західної Європи – це не дорога в один кінець. І цей латвійський урок є принципово важливим для України.