У всіх своїх поїздках по різних країнах світу завжди цікавлюся, як там влаштовано вищу освіту - пише Едуард Рубін. І, на жаль, кожен раз після такого знайомства наша система постає у все більш і більш невигідному світлі.

І проблема тут не в тих нагальних проблемах, які є в вузах. Великих і малих проблем вистачає скрізь. Наш головний недолік полягає у відсутності ясного бачення, куди і як повинна рухатися вся ця махина. Країни, в яких таке стратегічне бачення присутнє, теж можуть помилятися, робити щось не так. Але все-таки їх система рухається вперед, розвивається, в той час як наша роками і десятиліттями тупцює практично на одному місці. Різниця така ж, як між автомобілем, який вріс в землю, і автомобілем, який, рухаючись по трасі, іноді відхиляється від маршруту.

Зовсім недавно я повернувся з поїздки в Узбекистан. І знаєте, як це не здасться дивним, перебуваю під враженням. Узбекистан - досить молода країна: 40% населення у віці від 10 до 30 років, але тільки близько 60 тисяч з 12 млн молодих людей вчаться в місцевих вузах (тобто студентів в країні рази в три менше, ніж в одному тільки Харкові! ). Середній конкурс - 10 осіб на місце. Університетів мало, навчальних місць явно недостатньо, а до якості навчання тут завжди викликало чимало запитань.

Все це сприяло тому, що студенти воліли здобувати освіту в інших країнах, в тому числі в Україні. Але в останні роки потік узбецьких студентів до нас став вичерпуватися. Одна з причин в тому, що в Узбекистані почалася реформа вищої освіти. Дуже показово, що найперший указ, який підписав нинішній президент країни Шавкат Мірзійоєв, стосувався молодіжної політики. А навесні цього року він затвердив програму реформи вищої освіти, яка розрахована до 2021 року. На розвиток освіти за ці роки з бюджету виділять більше 450 млн доларів, щоб на 20% збільшити кількість навчальних місць і ввести нові спеціальності.

Один з ключових елементів реформи полягає в тому, що країна відкривається для іноземних університетів. Тут усвідомили, що самостійно реформу вищої школи здійснити не вийде. І щороку планують залучати, як мінімум, 350 викладачів з Європи, Японії, Південної Кореї та інших країн. Уже зараз в Ташкенті працюють філії південнокорейського університету INHA і Туринського Політехнічного Університету. Під час поїздки я побував в INHA і був вражений тим, що побачив. Університет готує ІТ-фахівців, а з нинішнього року тут введено нову спеціальність - логістика.

Засновниками і співвласниками університету стали практично всі державні компанії-монополісти. Саме за їх рахунок проводиться будівництво та ремонт будівель, закупівля найсучаснішого обладнання в навчальні аудиторії та лабораторії. Спонсорами проекту стали також найбільші світові і азіатські бренди, такі як: Microsoft, SAP, LG, Samsung, Huawei, ZTE, UCell і багато інших. Сам південнокорейський університет не є співзасновником і отримує оплату за свою діяльність в Ташкенті, але він повністю визначає освітню політику вузу. Всі програми - корейські, відповідно дипломи випускників визнаються в цій країні, а навчання ведеться тільки англійською мовою. Тривалість навчання - за формулою 3 + 1: три роки в Ташкенті, один - в Південній Кореї.

Вуз невеликий за нашими мірками, він відкрився в 2014 році і сьогодні налічує 1100 студентів, але тут дуже суворі правила відбору. Для вступу необхідно мати сертифікат TOEFL або A-Level. Вступні іспити складаються в загальному залі під наглядом відеокамер. Всі роботи збираються, опечатуються і відправляються на перевірку в Південну Корею, де і формують списки хто поступив. Фінансовий бар'єр теж високий - освіта коштує 5 тисяч доларів в рік. Пропуск занять вважається грубим порушенням, за яке можуть відрахувати з вузу. Правда, десятеро найкращих студентів отримують можливість навчатися безкоштовно, також існують гранти від спонсорів і контракти з потенційними майбутніми роботодавцями, які оплачують навчання і соціальні пільги.

Незважаючи на суворі правила, сюди варто чергу абітурієнтів, і на одне місце претендують кілька осіб. Така іноземна ін'єкція в систему вищої освіти змушує на ходу перебудовуватися і інші вузи. Коли поруч є університети, що піднімають планку настільки високо, неминуче включаються механізми конкуренції, і тим, хто звик працювати по-старому, доводиться модернізуватися.

Яке відношення все це має до нас? Україна, звичайно, не Узбекистан, нам дісталася в спадок набагато більш розвинена система. І проблеми наші дуже відрізняються: якщо в Узбекистані очевидний дефіцит вузів, то у нас, навпаки, відчувається їх надлишок. І якість освіти в середньому у нас, безумовно, вище.

Але! Адже питання не в тому, в якому стані наша система зараз, а в тому, куди ми рухаємося. Ми можемо скільки завгодно хизуватися своїми стартовими можливостями, говорити, що наша освіта більш розвинене, а тим часом країни, які всерйоз зайнялися реформою власних університетів, перестають бути постачальниками абітурієнтів для України. До нас вже не їдуть, як раніше, з В'єтнаму, Тунісу, Об'єднаних Арабських Еміратів, все менше їдуть з Йорданії, скоро остаточно перестануть їхати з Узбекистану.

Так можливо, все-таки пора придивитися до чужого досвіду? Можливо, пора створити, нарешті, умови для інвестування бізнесу в освіту? Перейняти досвід відкритості для іноземних вузів і іноземних викладачів? Щоб підштовхнути формування конкурентного середовища і подолати непереборне "совкові" традиції в наших університетах. Я буду повторювати це знову і знову, поки наш "Карфаген НЕ буде зруйнований": головна біда в тому, що Міністерство освіти і науки, яке повинно бути провідником реформ, не має ніякої стратегії розвитку вищої освіти. А без цього ми продовжуємо тупцювати на місці, поки інші об'їжджають нас, весело сигналячи.