“Darum reiche mir nun, bis oben an von des Rheines

Warmen Bergen mit Wein reiche den Becher gefüllt!

Daß ich den Göttern zuerst und Angedenken der Helden

Trinke, der Schiffer, und dann eures, ihr Trautesten! auch”

“Der Wanderer” Johann Hölderlin

“Отже, дай мені зараз, о Рейне,

З теплих гір твоїх, повний келих вина!

Щоби я за Богів та Героїв випив спочатку,

І потім Кохані, за Вас!”

“Мандрівник” Йоганн Гельдерлін

Фото: “Українська мить”

Ми працюємо заради них
Довідник

Фото: "Pyxabay"

Українська наука повинна активніше співпрацювати з армією та спецслужбами

Богдан Данилишин May 20, 2018

Нещодавно був учасником Загальних зборів НАН України. Враження — світ рухається вперед, а ми залишилися позаду всієї планети - пише Богдан Данилишин.

Так, стан української науки відомий — він жалюгідний. Однак не писатиму про непристойно слабке фінансування наукових досліджень, про ганебно низькі зарплати вчених, про руйнування матеріально-технічної бази вітчизняної науки, — усе це, на жаль, правда. Як і про те, хто довів Національну академію наук та українську науку до такого стану. Крім недофінансування, це вкрай неефективна "совєцького типу" система управління НАНУ, що чіпляється всіма можливими методами з метою подовження й так тривалої агонії. Хочу перевести дискусію в іншу площину — більшою мірою практичну та раціональну.

Модернізація шляхом омолодження

Наше відставання від сучасних індустріально розвинених держав у технологіях колосальне. У 1980-х — першій половині 1990-х років було упущено розвиток мікроелектроніки, упродовж 1990-х ми були переважно сторонніми спостерігачами за розвитком комп'ютерних і мережевих технологій, тепер стоїмо на межі того, що українська наука не братиме участі в розвитку біотехнологій і нанотехнологій. Не всі розуміють, що в технологіях існує певна послідовність, — важко розробляти "нове", не опанувавши в достатньому ступені "старого". У тому числі й через це недостатнє розуміння частка витрат на НДДКР у ВВП України мізерно мала.

Однак тут потрібно розуміти, що державні вкладення в науково-дослідну діяльність відрізняються від інвестицій у неї комерційними структурами тим, що не передбачають навіть приблизних термінів повернення цих вкладень. Підприємці не стануть інвестувати в ті наукові дослідження, які надто довго окупаються або взагалі мають туманні перспективи окупності. У цьому й полягає важлива причина, яка обмежує відродження наукового потенціалу нашої країни, адже розвиток можливий після набуття певної критичної маси. Тобто необхідний імпульс, який каталізував би розвиток науки.

У чому роль держави?

Адже, як правило, не вона, а бізнес сприяє розвитку прикладної науки, що і забезпечує технологічний прогрес. Але успіхи прикладної науки значною мірою базуються на досягненнях науки фундаментальної, у забезпеченні розвитку якої ключову роль відіграє саме держава. Передусім ідеться про систему кооперації дослідних центрів і підприємницьких структур, які працюють у сфері високих технологій, про систему державних центрів підготовки фахівців інноваційної спрямованості, про систему адміністрування державних грантів, що мають виділятися на розвиток наукових проектів, результати яких можуть застосовуватися в сфері сучасних технологій. Це питання науково-інноваційного менеджменту, вирішення яких має перш за все належати до сфери компетенції Національної академії наук України. Тим паче, що й практична роль фундаментальної науки у світі поступово видозмінюється.

Щоб одразу виключити будь-які інсинуації, скажу прямо: я за збереження та державну підтримку Національної академії наук України. Та й Академія повинна розуміти, що за такого статусу й "совкових" підходів до системи наукового менеджменту її в найближчому майбутньому ніхто не підтримуватиме. Висновок: якщо НАН України сама не розпочне модернізації, а не її імітації, як це робиться нині, то її модернізуватимуть "згори", тому що гроші (й чималі) ідуть НАН України з державного бюджету.

Академією управляє неефективна президія, чисельність апарату якої перевищує чисельність багатьох інститутів і навіть міністерств. Багатьох академіків — радників президії ніхто не бачив уже десятиліттями, хоча зарплата їм нараховується.

Тому модернізацію НАНУ потрібно розпочинати із значного омолодження керівних кадрів. Люди після 75 років (а таких переважна більшість) не можуть у принципі обіймати керівні посади членів президії, директорів інститутів. Займатися наукою їм ніхто не забороняє та не може заборонити. Саме президія повинна стати тією організацією, яка займатиметься просуванням наукових досягнень інститутів у виробництво, а не збиранням звітів і папірців про роботу та крючкотворством.

НАНУ як ядро науково-промислового кластера

За час, що минув після розпаду СРСР, відбулися якісні зміни в самій науці. У союзні часи система виглядала так: здійснювалися фундаментальні дослідження, їхні результати передавалися в сферу прикладної науки, після відповідної обробки вони йшли в так звану заводську науку та, в остаточному підсумку, впроваджувалися у виробництво. Але нині науково-інноваційний цикл серйозно стиснувся в часі. У високотехнологічних галузях фундаментальні знання вже можуть бути втілені в кінцевий продукт, наприклад, у таких галузях, як синтетична біологія, нано- і біотехнології. А саме ці галузі визначатимуть розвиток економіки та суспільства в найближчі десятиліття.

Приблизно півстоліття в розвиненому світі формується тренд на трансформацію університетів у звичному розумінні цього терміна в так звані дослідні університети. Знання нині застарівають досить швидко, але дослідницька, розробницька та впроваджувальна діяльність дозволяє їх регулярно актуалізувати, а це підвищує і якість освітнього процесу. Адже якщо професор здійснює дослідження та розробки, то відповідні знання він передасть своїм студентам. Але для інноваційного розвитку в першу чергу важливо зрозуміти принципи створення сучасних ефективних наукових центрів, орієнтованих на прикладні дослідження. Навряд чи є кращий приклад, ніж Стенфордський університет, який став каркасом для каліфорнійського технологічного кластера, відомого як Силіконова долина. Після того, як його ректором став Ф.Терман, візитівкою університету стало стимулювання викладачів і студентів комерціалізувати їхні відкриття та винаходи.Терман зрозумів, що в сучасному світі, де домінують технології, справді вдалий науковий винахід може існувати у вигляді промислового зразка. У результаті різко збільшилася кількість компаній, що ведуть свою діяльність на основі наукових досліджень, які прийнято називати стартапами. Тобто інновації, що знаходять своє практичне впровадження, набули в Стенфордському університеті системного характеру, були поставлені на потік. Кумулятивний ефект цього — створення за активної ролі Стенфордського університету технологічного кластера "Силіконова долина".

Чи це не приклад для нашої країни, звичайно, з поправкою на масштаби та можливості? Нова роль НАНУ полягає в тому, що вона повинна стати ядром створення в Україні науково-промислового кластера, центром технологічних інновацій у промисловості, ключовою ланкою науково-інноваційного менеджменту. Нехай розміри та результати роботи цього кластера спочатку не будуть порівнянні з американськими, ізраїльськими, швейцарськими. Але іншого шляху немає, і починати рухатися потрібно було ще вчора.

До речі, важливим фактором успіху Силіконової долини були військові замовлення. Україна вже п'ятий рік живе в умовах війни, тому наші профільні наукові установи повинні активніше співпрацювати з армією та спецслужбами. Саме вони формують попит на наукомістку продукцію. Тут НАНУ потрібно взяти на себе координуючі та адміністративно-організаторські функції. Крім вирішення найважливіших проблем оборони держави, це може дати імпульс подоланню ситуації, яка нині склалася: немає попиту на наукомістку продукцію — немає попиту й на вчених.

Що необхідно зробити?

Збільшити фінансування наукових установ, підвищити зарплати вченим, оновити парк науково-технічних приладів, осучаснити матеріально-технічну базу тощо — традиційні рекомендації. Усе це важливо, але ми не маємо замикатися лише на матеріальному боці питання, — нарівні з цим нам потрібно створювати механізми відбору та просування найбільш талановитих і підготовлених учених, особливо молодих. На перший погляд, парадоксальною виглядає ситуація, коли юні українці перемагають у міжнародних олімпіадах із фізики, математики, програмування, але на цьому все й закінчується, — частина з них їде за кордон, а частина, усвідомивши неможливість реалізувати свій потенціал, залишає науку. В Україні є кілька потужних фізико-математичних спецшкіл і кілька вузів, які готують прекрасних бакалаврів і магістрів, — вони й перемагають у міжнародних олімпіадах. Але для відтворення якісних наукових кадрів необхідні молоді кандидати наук, і тут, як на мене, є проблема: невмотивований учений середнього рівня може підготувати хорошого бакалавра або магістра, але підготувати аспіранта чи кандидата наук міжнародного рівня йому не під силу. У нашій країні є як мінімум кілька десятків учених світового рівня, але вони розосереджені між НАНУ та різними університетами. Якщо їх зібрати в одній-двох установах, зосередити на них фінансування, сприяти амбіційним планам, то з'явилася б надія на створення наукових університетів, які відігравали б провідні ролі на просторах колишнього СРСР. Досвідчені висококласні вчені зможуть готувати перспективних молодих фахівців, які прагнуть успіху. Об'єднанням цього розосередженого золотого ресурсу української науки, забезпеченням синергії сплаву молодості та досвіду повинна займатися НАНУ.

Потрібно створити систему тестування в науці, яка має пронизувати співтовариство вчених знизу догори. Треба перейти до системи координат, у якій першорядне значення має реальний підтверджений рівень компетенцій ученого на актуальному науковому рівні, перспективність тем, які він розробляє в парадигмі третьої та четвертої промислових революцій, а не звання, регалії та давні публікації.

Однією з найважливіших проблем української науки є навіть не стільки її якісне відставання від наукових систем розвинених і багатьох країн, що розвиваються, скільки те, що наша наука у своїй морально-філософській суті так і залишилася радянською. Головним пріоритетом в окремих керівників НАНУ, судячи з деяких ознак, є збереження душевного комфорту та внутрішньої гармонії. Безперечно, чимало літніх академіків своїми колишніми досягненнями на це цілком заслужили. Але давні успіхи — це одне, а можливість і бажання сприяти розвитку науки нині — зовсім інше…

Якщо це зрозуміють нинішні керівники НАНУ, зроблять правильні висновки та дадуть дорогу новому складу президії НАНУ (до 65 років), вони можуть стати модернізаторами Академії, а не її трунарями. Трагедія Патона, при всіх його заслугах, полягає в тому, що він за період із 1962 р. не зумів чи не захотів виховати свого наступника, підтримати його силою свого авторитету й дати новий імпульс розвитку, а не щосили триматися за крісло.

Про організацію наукового процесу

Будемо чесними перед самими собою: наша наука — уламок науки часів СРСР. А вона за своїм призначенням та будовою була спрямована на вирішення зовсім інших завдань, ніж ті, які Україні потрібно вирішувати сьогодні і в найближчому майбутньому. До того ж у радянської науки був непорівнянно вищий рівень фінансування. Однак якщо й завдання змінилися, і кошти у великому дефіциті, то нам треба змінити підхід до організації національної наукової системи. Відповідно до принципу ефективного кумулятивного зосередження ресурсів необхідно сфокусувати фінансову підтримку на тих науково-дослідних центрах та університетах, які вже інтегровані у світову науку. Як їх визначити? Є два об'єктивні критерії відбору: кількість досліджень того або іншого університету, визнаних світовим науковим співтовариством, і/або кількість відкриттів і винаходів, зроблених в Україні та доведених до комерціалізації (в Україні та/або за кордоном). Саме на університетах і наукових центрах, які відповідають таким критеріям, потрібно зосередити фінансування за рахунок держави.

Так ми зможемо вивільнити ресурси, які витрачаються нині неефективно. Якщо ми не можемо витрачати на науку стільки коштів, скільки витрачають найрозвиненіші країни світу, отже, ми маємо орієнтуватися на створення системи маловитратної та ефективної науки.

Так з'явиться шанс на те, що молоді українські вчені перестануть масово залишати країну. А вони це роблять з двох причин: неможливість кадрового зростання, тому що багато літніх академіків міцно тримаються за свої місця, і розпорошення тих мізерних фінансових ресурсів, які виділяються державою, замість концентрації їх на невеликій кількості перспективних наукових колективів. В іншому разі ми не зможемо запобігти масовій імміграції українських учених. Хіба що доведеться придивитися до екзотичних російських рецептів. "Потрібно повернутися до того, щоб наші дипломи не визнавалися за кордоном. Тоді наші випускники залишаться в нас", — таку оригінальну пропозицію нещодавно висунула гендиректор групи компаній "Інфовотч" Н.Касперська.

Про логіку фінансування наукової діяльності

Досить часто прориви у фундаментальній науці здійснюються маленьким колективом у 10–20 осіб. Після цього на основі створеної ними теоретичної бази реалізовується проект створення інженерного прототипу, в якому зазвичай беруть участь 100–200 дослідників і вчених. Далі колектив, що складається з 200–500 осіб, створює дослідний зразок продукції, який відповідає актуальним технологічним викликам. На наступному етапі випускається передсерійний зразок, він проходить стадію налаштування, доведення та оптимізації. Логічним підсумком стає серійний екземпляр сучасної продукції, що випускається промисловим підприємством, на якому працюють кілька тисяч чоловік. Виходить, що невелика група людей (ті самі 10–20 осіб) створила кілька тисяч непогано оплачуваних робочих місць, які, у свою чергу, виробляють продукцію (можливо, і для зарубіжних ринків), створюють у національній економіці попит, формують по ланцюжку ефект виробничого мультиплікатора. А тепер повернімося до початкової точки, до колективу з 10–20 осіб. Логічно, що його діяльність має фінансуватися за рахунок держави, тим паче, що й витрати будуть досить помірними. У свою чергу, бізнес, усвідомивши перспективи отриманих розробок, візьме на себе тягар інвестицій на всіх наступних описаних етапах. Але відправна точка перебуває в сфері компетенцій держави.

Приклад — перша десятка компаній Німеччини за обсягами інвестицій у наукові дослідження та конструкторські розробки, що виглядає так: Volkswagen, Siemens, Daimler, Robert Bosch, Bayer, BMW, Boehringer Ingelheim, SAP, Continental, BASF. А що ж українські компанії, які займають домінуючі позиції на внутрішньому ринку? Не поспішають вони вкладати кошти в НДДКР. Але на те й існує держава, щоб стимулювати вкладення в НДДКР через ті самі пільги та розстрочки в оплаті податків, наприклад.

Акме, або Замість висновків

Успіх у науці формується в тому числі на основі духу та волі наукової еліти, її спроможності ставити масштабні завдання та прагнути їх вирішити. Чи здатна на це Національна академія наук у нинішньому її форматі та за теперішнього керівництва? Швидше, ні, ніж так.

Варто згадати: у Давній Греції вказувалися не дати життя вчених, а "акме" (перекладається як "найвища точка") — час найбільшого розквіту їхніх творчих сил…

Разом із катастрофічним недофінансуванням науки в Україні ще важливіша проблема полягає в неадекватній часу та можливостям системі організації науки. Через це ті скромні кошти, які держава виділяє на науку, використовуються неефективно. Укрупнений алгоритм зміни системи організації науки мною запропоновано. Це концептуально працездатна модель, вона вписується в наявні реалії, вона спроможна вирішувати завдання максимально швидкої реіндустріалізації, що стоять перед Україною й базуються на досягненнях фундаментальної та прикладної науки. А ще я переконаний, що для трансформації системи організації та управління української науки необхідно залучати вітчизняних учених міжнародного рівня, які активно працюють і мають авторитет у науковому світі. А для неупередженої наукової експертизи має сенс залучати іноземних фахівців, саме так роблять у розвинених країнах світу.